Российская история в лицах
Закон и благодать митрополита Иллариона
Митрополит Илларион был священником церкви Святых апостолов в селе Берестове – загородной резиденции Ярослава Мудрого. На месте молений Иллариона («пещерки малой») позже возник Киево-Печерский монастырь – центр восточнославянской православной культуры. Предполагают, что Илларион получил высшее образование в Византии, участвовал в посольстве во Францию. В 1051 г. по воле Ярослава Мудрого стал киевским митрополитом – высшим русским церковным иерархом.
«Слово о законе и благодати», написанное между 1037 и 1050 гг., является первым известным памятником древнерусского торжественного красноречия. Илларион впервые высказал патриотическую идею права Руси на равенство среди других христианских народов. Его представления о соотношении права и нравственности, о роли и законности полномочий верховной власти, об ответственности правителя перед народом и другие идеи на протяжении веков влияли на формирование политического сознания интеллектуальной элиты русского общества. «Слово о законе и благодати» определило направление русской средневековой богословской, философско-общественной и политико-правовой мысли, явилось отправной точкой в развитии отечественной духовной культуры.
Илларион действовал при полной поддержке великого князя Ярослава Мудрого. Ярослав всячески способствовал утверждению христианской веры, которую решил принять его отец Владимир Креститель. При Ярославе с греческого языка на славянский язык переводились рукописные книги. Он сам покупал их в больших количествах при всякой возможности. Все эти рукописи, собранные Ярославом, положили начало библиотеке общего пользования при Софийском соборе, который был построен при нем. Для распространения грамоты Ярослав велел духовенству обучать детей. В Новгороде, по позднейшим летописным данным, устроил училище на 300 мальчиков. При Ярославе приехали в Русь из Византии церковные певцы, научившие русских осьмогласному (демественному) пению.
Причины оставления своего поста Илларионом, дата смерти и место захоронения служат предметом споров. А «Слово о законе и благодати» сохранилось на протяжении тысячелетия.
Назад
Оглавление Далее
redstory.ru
3. Поява писемної літератури: основні види та жанри
Повсюдна потреба в книгах після 988 р. сприяла бурхливому розвитку писемної літератури. Літературу доби Київської Русі прийнято поділяти на перекладну (створену за кордоном – у Візантії, Болгарії, Греції – й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами).
Усю князівську добу переважала перекладна література. Потреба у ній диктувалася насамперед тим, що язичницька Русь повинна була скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення й нового світогляду. Розглянемо основні види перекладної літератури.
Біблійна література – це переклади Біблії та інших канонічних церковних книг. Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблював тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність та яскрава образність твору. Псалтир використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як книга магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину.
Окрім Псалтиря популярності здобули переклади Нового Заповіту, особливо “Четвероєвангелія” та “Апостола”.
Агіографічна (житійна) література (від грецького “агіо” – святий, “графо” – пишу) є описом життя святих. У цих книгах оспівувались та звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. У добу Київської Русі були відомі переклади житія Антонія Великого, Георгія (Юрія) Змієборця, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та інших. Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за територіальним принципом, тобто присвячувалися подвигам пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту або ченців певної общини чи групи общин, скажімо, Афону (монастирі у Греції).
Апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – це твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі, про негаразди стародавніх народів, про народження, життя і загибель “сина Божого”, про діяльність його учнів (апостолів), про “кінець світу”, “страшний суд” та долю людських душ у пеклі й на небесах.
Гімнографія – християнські богослужебні співи-гімни. Серед творів цього жанру поширені були такі:
канон – прославляв святих, розповідав про євангельські події;
кондак – складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди;
ікос – розповідав про обставини християнського свята або життя святого;
акафіст – поєднання кондака та ікоса у складне ціле.
Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).
Перекладна література світського характеру була представлена повістями, історичними і природничо-науковими творами.
Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася й розвивалась на місцевому, національному ґрунті. Вона також представлена різноманітними жанрами.
Найпоширенішим жанром також була біблійна література. Прикладом цього жанру є знамените Остромирове Євангеліє (1056 − 1057 рр.) — шедевр вітчизняної і світової культури книги, створений при Софіївському соборі. Це найдавніша точно датована пам’ятка українського рукописного мистецтва, яка збереглася до наших днів, тому традиційно цю пам’ятку прийнято вважати початком книжкової справи в Україні (Додаток 24).
Літописи – записи найважливіших подій монастирського життя за роками (за літами), які вели ченці при монастирях. Згодом перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного роду вислови, що мали повчальний характер. Автори літописів подавали в них свої погляди, власну ідеологію. Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі та названий найдавнішим Київським зводом. Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. З другої половини ХІ ст. літописання розвивалося також і в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1073 р. чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Згадані літописи не збереглися до нашого часу.
Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається “Повість минулих літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. За змістом – це складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками й редакторами. Головна мета, яку поставив собі Нестор, – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це потрібно було йому, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої князівської держави.
У ХІІ ст., у період загострення міжкнязівських чвар і дроблення земель, характер літописання змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському й інших містах. Київське літописання ХІІ ст. продовжувалося у Видубецькому монастирі. У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з бунтом бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича впродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.
Ораторська література, або церковна проповідь, – ще один визначний жанр оригінального письменства княжої Русі. Перше місце серед його творів належить “Слову про закон і благодать” митрополита Іларіона. Митрополит виголосив цю проповідь над гробом Володимира, в присутності князя Ярослава Мудрого між 1037 та 1050 рр. Твір дає блискучу антитезу язичництва й християнства, картину хрещення Русі. Всю заслугу його Іларіон приписує Володимирові (тобто відкидає візантійський вплив, а це було важливо, якщо пригадати, що Іларіон був першим київським митрополитом, який був обраний із русичів без згоди Константинополя, оскільки у цей час Русь активно намагалася звільнитися з-під візантійської “опіки”). Іларіон виходить із переконання, що “закон” і “благодать” (тобто Старий і Новий Заповіт) – протилежні, виключають одне одного. “Закон”, на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних та принижуючи інших. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча й, унаслідок цього, тотожна “благодаті”. За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповіту Іларіон реабілітує язичництво, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої держави. Крім того, відстоювалась ідея самобутності Київської церкви.
Розвивалася й вітчизняна житійна література. Вона поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть таких, як Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Особливе місце серед агіографічних творів посідає літературна пам’ятка початку ХІІІ ст. – “Києво-Печерський патерик”. Це збірка легенд і житій про святих, чиї імена пов’язані з Києво-Печерським монастирем. За цими легендами, печерські святі люди – особливого складу, вони будь-що прагнули досягти аскетичного ідеалу життя.
Повчальна, або педагогічна, література також відігравала важливу роль. Видатним твором цього жанру, безперечно, є “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Основна його ідея – тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватися про свою землю та її підданих. Князь не повинен покладатись на своїх безпосередніх помічників, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружиннникам розоряти села і житниці. Князь має знати іноземні мови, як знав їх батько Володимира Всеволод, котрий “дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель”. “Повчання” закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.
Серед мислителів цієї доби виділяється також Лука Жидята, автор “Повчання братії”. Головне місце у цьому творі посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності та лихослів’я.
Паломницька література. Її виникнення пов’язане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів й особливо до Палестини, де знаходився “Гроб Господній”. Слово “паломник” походить від грецького “paloma” – пальмова гілка. Її приносили мандрівники із подорожі у Палестину, оскільки за біблійною легендою саме пальмовим гіллям встилали мешканці Єрусалима шлях Ісуса Христа, коли він увійшов у їхнє місто за п’ять днів до страти. Опис згаданих подорожей і містить паломницька література.
Художня література. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї вітчизняної культури є “Слово о полку Ігоревім”. Про автора твору нічого невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій. Він палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. Основна тема твору – єднання в ім’я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати вже зроблених помилок.
На особливу увагу заслуговує літературна пам’ятка “Слово про погибель Руської землі”, написана приблизно у 40-і рр. ХІІІ ст. у зв’язку з монголо-татарською навалою. Як і попередній твір, її характеризує високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення й плачу, головний герой у них – земля руська, обидва написані після поразок.
Слід зазначити, що оригінальне письменство ввібрало багату фольклорну традицію давньоруського населення. Усна народна творчість (казки, історичні перекази, легенди, ліричні пісні, прислів’я, приказки, загадки та ін.) не загубилася, незважаючи на те, що не мали письмового оформлення. Так, майже у первозданному вигляді до нас дійшли високі взірці обрядової поезії – колядки та щедрівки.
Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Головними були книгописці. Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, знаходилася при Софії Київській. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 − 140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та інші міста.
Крім книгописців та палітурників, над книгою трудились редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ – ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга й у Київській Русі.
studfiles.net
12. Літературні жанри Київської Русі
Література виникла на Русі разом з прийняттям християнства. Писемна література,
яка сформувалася в Київській Русі на початку XI століття, спиралася на два
найважливіших джерела -усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з
сусідніх держав, насамперед Візантії. У творах літераторів того часу широко
використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки. Народні пісні і
перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої
Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії –
колядки і щедрівки. Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос,
що склався до Х столітті і розвивався в XI—XIII століттях. З утвердженням християнства
велику роль починає відігравати перекладна література
Первинними ці жанри називаються оскільки вони служили будівельний матеріал
для що об’єднує жанрів.
– Житіє -найбільш поширений й улюблений жанр давньоруської літератури, ств.
при смерті людини і тими людьми, які спілкувалися з людиною.
– Слово -прикладом політичної різновиду давньоруського красномовства служить
«Слово про похід Ігорів» + «Слово про Закон і Благодать»( Іларіон)
–Поучение – «Повчання дітям» В. Мономаха
– Повість -текст епічного характеру, що розповідає про князів, про військові
подвиги, про княжі злочини. Прикладами військових повістей є «Повість про битві річці
Калці», «Повість про руйнуванні Рязані ханом Батиєм», «Повість про житії Олександра
Невського». Жанр військової повісті – одне з найбільш розроблених жанрів давньоруської
До первинним жанрам також відносять погодну запис, літописний розповідь,
літописне сказання і церковну легенду.
Літопис – ця розповідь яка базується на історичних подіях. Це найбільш древній
жанр давньоруської літератури. У Київської Русі літопис набуває значної ролі, так як
повідомляла про історичні події минулого + політичниий і солідний юридичний документ,
засвідчував як потрібно вступати у певних ситуаціях. Найдавніша літописом є «Повістю
Патерик – опис життя святих батьків.
Апокриф – буквально перекладається з давньогрецького мови як «потаємний,
таємний». Це твори релігійно-легендарного характеру. Апокрифи отримали особливе
поширення 13–14 століттях, але церква не визнавала цей жанр і визнає до нашого часу.
13. Особливості культури Галицько -Волинської Русі
Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі.
При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні
риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття
Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх
Освіта: при церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували
школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Поширеним було й навчання на дому,
особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах.У Галицькій і Волинській
землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських палатах.\
Література: до нашого часу не збереглися пам’ятки світської літератури ГалицькоВолинської
Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. Найраннішою літописною пам’яткою
краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. Найяскравішою пам’яткою
літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис».
Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки.
Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками.
Архітектура: Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми,
князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і
Галицька архітектурні школи. Серед збережених часом монументальних споруд є
Успенський собор у Володимирі-Волинському( шестистопний, однокупольний). У Галичі
будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і
вапняку. облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів,
орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами. ХІІІ ст. в ГалицькоВолинському
князівстві велося активне будівництво міст і фортець. Так, на Волині поряд
із Холмом були збудовані укріплені м.Данилів, Кременець, у Галичині — Ярослав, Сяник.
Образотворче мистецтво: живопису належала провідна роль у мистецькій
культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним
живописом (фресками) та іконами.
Фресковий живопис продовжував київські традиції. Ними були розписані головні
храми Волині й Галича. До найкращих зразків галицько-волинського живопису цього
періоду належить чудодійна ікона Волинської Богоматері. Утворюється іконостас —
особлива перегородка, що закриває вівтарну частину і складається з кількох рядів ікон.
Скульптура: даний вид мистецтва розвивався у формі рельєфу, яким
Становлення жанрів ораторської прози в літературі Давньої Русі
Розвиток російської літератури в XI-XII ст. носило прискорений характер, що типово для младопісьменних культур. Освоєння багатого спадщини візантійського красномовства, в свою чергу походить від ораторській прозі Античності, йшло одночасно з першими спробами створення оригінальних творів, викликаних до життя насущними потребами російської дійсності. Як і в інших середньовічних літературах Європи, на Русі набули широкого поширення жанри і урочистого, і дидактичного красномовства.
Урочисте красномовство. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона
Урочисте красномовство в давньоруської літературі було представлено святковими словами в честь Благовіщення, Преображення, Пасхи, Покрова Богородиці та інших двунадесятих і великих церковних свят, а також похвальними словами , де прославлялися пророки, апостоли і святі, в тому числі і найбільш авторитетні для росіян — мученики Борис і Гліб, преподобний Феодосій Печерський.
Урочисті промови, звернені до широкої аудиторії, на Русі писалися заздалегідь, але вони не завжди були призначені для публічного виступу, поширюючись в списках, як і інші літературні пам’ятники Середньовіччя. Створення урочистих і похвальних слів вимагало від російських авторів особливої майстерності і таланту, спеціальної виучки. Про величезну роль візантійської і болгарської традицій в процесі підготовки російської когорти ораторів свідчить наявність в перекладній літературі раннього Середньовіччя великого корпусу творів таких знаменитих проповідників, як Іоанн Златоуст, Григорій Назианзин, Василь Великий, Єфрем Сирин. Речі Іоанна Златоуста, об’єднані в збірник «Златоструй», були відомі на Русі з XI ст. і мали широке поширення протягом XII-XVII ст.
Ефект урочистого слова багато в чому залежав від суворого дотримання його автором закону класичної трехчастной композиції . Завдання вступу — привернути увагу читача або слухача до заявленої оратором темі, обґрунтувавши її актуальність. У центральній частині необхідно було розвинути тему, ілюстрований її яскравими прикладами з церковної і світської історії. У висновку слід звернутися з молитвою до Бога, або з похвалою до героя слова, або із закликом-уроком до парафіян. Урочиста проповідь мала вражати розум і почуття людини своїм пафосом, заворожувати високим стилем і ритмічною організацією мови, будити активність сприйняття за допомогою риторичних запитань і вигуків. Національна риса давньоруського урочистого красномовства — злободенність, полемічна загостреність поставлених проповідниками тем. Твори ораторської прози XI-XII ст., Навіть присвячені суто богословським проблемам, пройняті думкою про необхідність боротьби за незалежність Русі від Візантії у вирішенні питань державного, церковного, культурного будівництва. Вони вчать берегти єдність Руської землі і множити «отьню і дідову» славу.
Відкриває ряд самобутніх пам’яток ораторської прози Київської Русі «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона . Звід біографічних відомостей про Іларіона відрізняється неповнотою і гипотетичностью. У «Повісті временних літ» йод 1051 р згадується «презвутер’ ім’ям Ларіон’, мужь благ’, і кніжен’, і постнік'». Крім того, відомо, що він був священиком церкви Святих Апостолів у селі Берестові, де знаходився великокнязівський палац, і, швидше за все, духівником Ярослава Мудрого. Іларіон перший «ископа печерку малу двусажену» для відокремленої молитви там, де пізніше виник Києво-Печерський монастир, а раніше «бѣ бо ту лѣс’ велік». Його ім’я, таким чином, пов’язане з підставою найавторитетнішого в Київській Русі монастиря, звідки вийшли перші письменники, художники, просвітителі, ієрархи церкви.
У «Повісті временних літ» повідомляється, що у 1051 р саме Іларіона Ярослав Мудрий «постави . мітрополітом’ . зібравши єпископи». Але, на думку В. Г. Брюсової, поставлення могло статися і раніше, в 1044 року, оскільки через військовий конфлікт між Руссю і Візантією (1043-1046) константинопольський патріарх навряд чи міг надіслати до Києва митрополита-грека. Іларіон став першим «русином» на посаді глави російської церкви, законність обрання якого була підтверджена на соборі 1051 р Спільно з Ярославом Мудрим Іларіон брав участь у заснуванні перших князівських монастирів в Києві і його околицях, зокрема монастиря Святого Георгія; можливо, був співавтором князя в складанні церковного статуту-судебника. За припущенням історика Я. І. Щапова, Іларіон міг знати грецьку мову і отримати вищу освіту у Візантії, а, беручи участь в посольстві до французького королівського двору (бл. 1048), мав можливість познайомитися з культурою Західної Європи.
Однодумець Ярослава Мудрого в справі християнізації і освіти Русі і боротьбі проти візантійського впливу на політику Російської держави і церкви, Іларіон незабаром після смерті князя, між 1054 і тисячі п’ятьдесят-п’ять рр., Був зміщений з митрополії. Його подальший життєвий шлях вченими реконструюється по-різному. Швидше за все, колишній митрополит пішов в Києво-Печерський монастир. У збірці оповідань про історію монастиря та його подвижників — Києво-Печерському патерику — згадувався якийсь «чорноризець Ларіон», який «книгам хитр писати» і «по вся дьні і нощи пісаше книга» в келії Феодосія. Існує також гіпотеза, згідно з якою Іларіон і печерський ігумен Никон — одне історичне обличчя. У цьому випадку без Іларіона можна уявити історію раннього російського літописання, бо Никона приписуються складання літописного зводу 1073 року і авторство погодних записів після 1054 р
Без сумніву, Іларіону належить «Слово про Закон і Благодать», а також дуже близькі до «Слова» за змістом і стилем «Молитва» і «Сповідь віри». Крім того, митрополита вважають автором більше 10 творів релігійно-повчального характеру. Найвідоміше з творів Іларіона — «Слово про Закон і Благодать» — мало широку рукописну традицію побутування (дійшло понад 50 списків, найдавніші з яких відносяться до XV ст.) І великий резонанс в середньовічній писемності. Як літературним джерелом їм користувалися автори похвальних слів руських князів (Володимира Святославовича в Пролозі, Володимиру Васильковичу і Мстиславу Васильковичу в Іпатіївському літописі), укладачі житій Леонтія Ростовського і Стефана Пермського. У XIII в. до твору Іларіона звертався сербський письменник, чернець Доментіан, створюючи житія Симеона і Сави. Є підстави припускати знайомство з творами російського митрополита вірменського письменника XII ст. католікоса Нерсес Шноралі. Посилання на «Слово» Іларіона зустрічаються в працях Феофана Прокоповича, Η. М. Карамзіна, митрополита Платона (Левшина), хоча воно було опубліковано А. В. Горський лише в 1844 р
Згадувані в «Слові про Закон і Благодать» історичні події та особи дозволяють датувати пам’ятник часом не раніше 1037 року, коли була побудована церква Благовіщення на Золотих воротах, і не пізніше 1050 року, коли померла велика княгиня Ірина, дружина Ярослава Мудрого, про де автор описує як про живу.
наукова дискусія
Існує точка зору, що «Слово про Закон і Благодать» було вимовлено в честь завершення будівництва київських оборонних споруд в церкві Благовіщення в другій день після її престольного свята і в перший день Пасхи — 26 березень 1049 г. (Η. Н. Розов). За іншою версією, твір Іларіона — святкова великодня проповідь 1049 р прозвучала в Софійському соборі Києва, так як самий поетичний фрагмент тексту, який прославляє земне життя Христа і моральне велич Боголюдини, відтворює розпису саме цього храму (В. Я. Дерягин). Д. С. Лихачов слідом за М. Д. Пріселковим час створення пам’ятника відносить до 1037-1043 рр., До невдалого походу Володимира Ярославовича на Візантію, бо настрій «Слова» разюче оптимістичний. Місцем проголошення вчений вважає нс Десятинну церкву, де служив Іларіон до поставлення в митрополити, а Софійський собор: не випадково в «Слові» прославляється його краса і велич. Фрески і мозаїки Софійського собору могли наочно ілюструвати проповідь Іларіона, зображуючи сцени з історії Старого і Нового Завітів.
«Слово про Закон і Благодать» прийнято розглядати як синтез богословської та історико-публіцистичної тим, виділяючи в творі три частини: філософську, де мова йде про пріоритет християнства над іудаїзмом і язичництвом; церковно-історичну, присвячену християнізації Русі, і панегіричну, в якій прославляються руські князі — хреститель Володимир і просвітитель Ярослав. Розвиток теми йде в творі від загального до конкретного, фокусуючись на проблемах, найбільш актуальних для російських, через хрещення тих, хто долучився до багатовікової християнської культури.
У першій частині «Слова», порівнюючи Старий і Новий Заповіти, Іларіон дійшов висновку, що іудаїзм — закон, встановлений для одного народу, в той час як християнство — благодать, світова релігія, яка не знає просторових і часових меж: «Закон’ бо прѣжде бѣ і в’знесеся Вь малѣ, і отііде. Вѣра ж хрістіаньская, послѣжде явльшіся, больши первия бисть і розплоду на множьство язик. і Христова благодѣть всю землю обят’ і яко вода морьскаа покрила ю «. Уподібнюючи благодать істини, Іларіон доводив правомірність «приростання» християнського світу новими народами, тому що не вливають нове вино в старі міхи, які можуть прорватися, а вино витекти. Таким чином, догматичні міркування про перевагу «Благодать» (Нового Завіту) над «Законом» (Старий Заповіт) переростали у Іларіона в архіважливе для церковно-політичного життя країни тему — положення Русі в сім’ї християнських держав.
Всесвітня історія автору «Слова» мислилася як поступове, але неухильне поширення нового вчення, що прийшов на зміну іудаїзму і повсюдно перемагає «ідольську лестощі». Закономірно, що в сферу дії «Благодаті» потрапляє і язичницька Русь: «Вѣра бо благодѣт’наа по всій землі прострѣся і до нашої мови рускааго доіде». Проповідник сопрягающей минуле і сьогодення російського народу, протиставляючи «ідольськими спеці», висушив землю, «джерело Євангельський», а сліпоти і глухоти «блукаючих у брехні» — «світло розуму» прозріли і пізнали вчення Христа. Християнізація Русі для Іларіона є звільнення східних слов’ян від «мороку багатобожжя», який роз’єднує їх і перешкоджав духовного єднання з іншими слов’янськими народами. На відміну від прихильників теорії «священного тріязичія», які стверджували, що до Бога можна звертатися тільки на єврейською, грецькою і латинською мовами, Іларіон захищав ідею рівності перед Богом всіх мов, якими розмовляють християни.
«Слово» Іларіона вчить, що даний по відношенню до минулого має бути мудрим. Ідея історичної спадкоємності язичництва і християнства па Русі набуває плоті в похвалі, яку автор творить на честь князів-язичників, попередників Володимира. Прославляючи військові перемоги Ігоря і Святослава, Іларіон переконаний в тому, що вони, як і Володимир, «пасли» землю свою «правду, мужністю і сенсом», тому від століття до століття росли могутність і авторитет Руської землі, «яже відома і чутна є всіма кінці земля «. Князь Володимир, що належав до славного і шляхетного роду, продовжив традицію ратних подвигів Ігоря і Святослава, підкоривши сусідні країни «ови миром, а непокорівиа мечем». Однак в історію він увійшов не стільки як полководець, скільки як «учитель і наставник» Руської землі, з власної волі хрестив свій народ. При цьому Візантії ( «Грецької землі») відводиться лише роль прикладу «сильного вірою» держави, де «єдиного Бога Вь Трійці шанують».
Володимир, на думку автора, зробив подвиг, подібний апостольським, тому панегірична частина «Слова» відкривається розгорнутим порівнянням. Ім’я російського князя-хрестителя ставиться в один ряд з іменами апостолів Петра і Павла, донесли вчення Христа до «Римської країни»; Марка, якого славлять християни Єгипту, і Фоми, шанованого в Індії. Князь Володимир «равноумен» візантійського імператора Костянтина Великого, який проголосив християнство державною релігією, і, отже, гідний шанування як святий. Не випадково при хрещенні Володимир прийняв ім’я Василя, що в перекладі з грецького означає «царський». Так само високі, як і сенс імені, діяння князя. В. Я. Дерягин пов’язує їх з твердженням ідеї «Київ — третій Єрусалим», яка стадиально передувала теорії «Москва — третій Рим». Подібно Костянтину Великому і його матері Олени, які перенесли хрест з Єрусалиму до Константинополя, Володимир і його бабка, княгиня Ольга, прийнявши хрещення, перенесли християнство з Візантії на Русь. Хоча Η. М. Карамзіним «Слово» Іларіона сприймалося як «Житіє святого Володимира», воно було лише «заявкою» на життєпис князя з метою його канонізації.
До складу широкої редакції «Слова про Закон і Благодать» входить фрагмент про гідному наступника Володимира — його сина Ярослава (в короткій редакції він усічений). Мудрість Ярослава зв’язується з його просвітницької та будівельною діяльністю, перш за все зі створенням Софійського собору в Києві, що знаменувало собою підставу незалежної від Візантії російської митрополії. Київ починає змагатися з Константинополем, зводячи свої Золоті ворота, Софійський собор, церкви святих Ірини і Георгія. Ярослав Мудрий виступав в «Слові» як продовжувач духовних заповітів Володимира — хрестителя Русі. Іларіон закликав Володимира: «В’стані, про честнаа голово, з гробу твого! В’стані, обтрусіть сон’!» — Щоб той міг оцінити зроблене його наступником, побачити Київ «велічьством сіающь», де «церкви квітучі», «хрістіаньству зростаючих», помилуватися Софійським собором, який викликав здивування і захоплення у всіх навколишніх народів. Бачачи у Володимирі заступника за Руську землю перед Богом, Іларіон просив його помолитися на небесах за свій народ, щоб жив він у світі та в побожності, і за сина свого Георгія (християнське ім’я Ярослава Мудрого), щоб «корабель його душі» не загинув в » безодні життя «, а неушкодженим досяг» безбурне притулку небесного «, зберігши віру і помноживши багатство добрих справ.
Громадянська позиція Іларіона і його високе риторську мистецтво досягають апогею в «Молитві», де він звертається до Бога «від всієї землі наше»: «ворогів прожени, світ утверди . бояр умудри, гради Додай і насіли». Патріотична думку Іларіона далека від національної обмеженості, оскільки в його творах російський народ завжди виступає як частина людства, а історія християнізації Русі — як одна зі сторінок світової історії. «Слово про Закон і Благодать» виробляло нову концепцію всесвітньої історії. Думки про богообраності одного народу, теорії вселенської імперії чи вселенської церкви була протиставлена ідея рівноправності всіх християн, тому задум Іларіона можна зводити лише до антівізантійской або антиіудейської спрямованості його твору.
Масштабність теми вимагала особливої форми її художнього втілення. Іларіон звертається до жанру урочистої проповіді, адресуючи її тим, хто скуштував «солодощі книжкової», хто володіє розвиненим асоціативним мисленням і тонким естетичним смаком. «Слово про Закон і Благодать» насичене цитатами і розгорнутими порівняннями з біблійних текстів (зіставлення Закону з рабинею Агар і її сином Ізмаїлом, а Благодаті — з Сарою і її сином Ісааком), метафоричними образами і антитетичними побудовами (Закон — висохле озеро, тьмяне світло місяця; Благодать — повноводний джерело, сонячне сяйво). Побудоване за всіма правилами ораторського мистецтва, «Слово» активізує сприйняття читача і слухача за рахунок великої кількості риторичних фігур. «Како вѣрова? Како разгорѣся Вь любов Христову? Како в’зіска Христа, како прсдася йому?» — Волає Іларіон до свого давно померлого герою. Оцінюючи дії Володимира, він нс може втриматися від вигуків ( «Дивно чюдо!») І висловлює сумнів в тому, що здатний гідно прославити духовний подвиг князя: «Тобі ж како похвалім’? .. Како добро тѣ твоєї почюдімся, крѣпості ж і сілѣ? яке ти завдяки в’здадім’? .. «Проза Іларіона ритмічно організована, причому з особливою силою ритмування проявляється в молітвословного і панегіричних фрагментах твору, де ритм створюють повтори на звуковому, лексичному і синтаксичному рівнях:
І не іудеіски хулім’, нь хрістіаньски благословім’;
НЕ совѣта творимо, яко розп’яття, нь яко Розіп’ятому поклонитися;
НЕ распінаем’ Спаса, нь руки до нього в’здѣваемь;
НЕ прободаем’ ребр’, але від них Пієм істочьнік’ нетлѣніа .
Все це намагаються дбайливо зберегти перекладачі та видавці «Слова про Закон і Благодать» (А. М. Молдаван, Л. П. Жуковська та ін.).
stud.com.ua