Позов про стягнення заробітної плати не обмежується будь-яким строком

Позов до суду про стягнення заборгованості по заробітній платі не обмежується будь-яким строком.

Поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов’язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов’язків (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року).

Більше того, відповідно до п. 2.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року передбачено, що спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов’язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.

Так, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України розглядаючи справу від 26.10.2016 р. за № 6-1395цс16 підтвердили раніше висловлені правові позиції.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

ВАЖЛИВО: За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс13).

ВАЖЛИВО: Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» та Постанова ВСУ від 29.01.2014 року по справі № 6-144цс13 (№ в ЄДРСРУ 37007895).

Більше того, сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності (Постанова ВСУ від 03.07.2013 року по справі № 6-60цс133 (№ в ЄДРСРУ 32532907).

У частині другій статті 2 Закону України від 24 березня 1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 цього Закону).

ВАЖЛИВО: Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

ВИСНОВОК: Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Більше того, як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (абзац п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).

Так, Конституційний суд України у рішеннях № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року та № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року чітко вказав, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Разом з цим за змістом частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи. Тобто правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли буде доведено існування самого суб’єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.

Таким чином, Верховний суд України акцентував увагу, що перш ніж застосовувати позовну давність, необхідно з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтереси не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

protokol.com.ua

Як поділити спадщину в натурі?

№33 (1123) 17.08—23.08.2013

Установлення порядку користування будинком з виділенням конкретних приміщень не припиняє право спільної часткової власності.

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

3 квітня 2013 року м.Київ №6-12цс13

Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Патрюка М.В.,

суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Онопенка В.В., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Особи 9 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.10.2012 в справі за позовом Особи 9 до Особи 10, Особи 11 про поділ жилого будинку та визначення порядку користування земельною ділянкою, усунення перешкод у користуванні, за зустрічним позовом Особи 10, Особи 11 до Особи 9 про виділ із спільної часткової власності,

У листопаді 2005 року Особа 12 і Особа 9 звернулися до суду з позовом до Особи 10, Особи 11 про визначення порядку користування земельною ділянкою, що розташована за Адресою 1, та усунення перешкод у користуванні зазначеною земельною ділянкою.

Інформація 1 Особа 12 помер.

Особа 9 як правонаступник Особи 12 уточнила позовні вимоги та просила: припинити право спільної часткової власності шляхом поділу будинку в натурі відповідно до належних сторонам часток; виділити в натурі належні їй 80/100 часток жилого будинку з надвірними спорудами, що знаходяться за Адресою 1; визначити порядок користування земельною ділянкою, на якій розташований спірний будинок, відповідно до часток кожного зі співвласників. Свої вимоги мотивувала тим, що їй на праві власності належить 80/100 часток спірного будинку, а інші 20/100 належать порівну Особі 10 та Особі 11. Згідно з технічною документацією на земельній ділянці площею 324 м2 знаходяться жилий будинок літ. «А», літні кухні літ. «Б» і «Н», сараї літ. «В» і «К», навіс літ. «Г», убиральні літ. «М» та підвал літ. «пБ». Оскільки співвласниками не досягнуто згоди щодо способу поділу спірного будинку та земельної ділянки, просила про задоволення позову.

У січні 2006 року Особа 10 та Особа 11 звернулися із зустрічним позовом, мотивуючи вимоги тим, що вони є власниками 20/100 часток будинку за Адресою 1. Оскільки згоди щодо поділу будинку між співвласниками не досягнуто, просили поділити спірний будинок відповідно до часток співвласників та умов договору дарування від 7.09.2000 — виділити їм у будинку літ «А» жилу кімнату 1—5 площею 19,1 м2, кухню 1—6 площею 12,5 м2; веранду літ. «аІ», літню кухню літ. «Н», убиральню літ.«Л» і сарай літ. «К».

Рішенням Київського районного суду м.Сімферополя Автономної Республіки Крим від 31.05.2012 позов Особи 9 та Особи 10 і Особи 11 задоволено частково. Здійснено виділ частки в натурі зі спільної часткової власності Особи 9 у жилому будинку, а саме: в будинку літ «А» — передпокій 2—1 площею 4,4 м2, кухню 2—2 площею 6, 5 м2, передпокій 2—3 площею 8,6 м2, убиральню 2—9 площею 2,2 м2, жилу кімнату 2—4 площею 14 м2, жилу кімнату 2—6 площею 6,7 м2, жилу кімнату 2—7 площею 11,8 м2, частину жилої кімнати 1—6 площею 7,4 м2, передпокій 1—1 площею 1,6 м2, кухню 1—2 площею 4,3 м2, ванну 1—3 площею 1,8 м2, підвал літ. «п/А2», навіс літ. «а2», навіс літ. «Г», сарай літ. «Д», убиральню літ. «Л», сарай літ. «К», на суму 84904 грн. 18 коп., що менше ніж її ідеальна частка на 11567 грн. 12 коп. і відповідає 70/100 часткам жилого будинку згідно з варіантом №1 висновку №31-0512 судової будівельно-технічної експертизи від 13.08.2010.

Виділено Особі 10 та Особі 11 приміщення в жилому будинку літ. «А», а саме: жилу кімнату 1—5 площею 19,1 м2, частину жилої кімнати 1—6 площею 5,1 м2, літню кухню літ. «Н», на суму 35684 грн. 94 коп., що більше ніж їхня ідеальна частка на 11567 грн. 12 коп. і відповідає 30/100 часткам жилого будинку згідно з варіантом №1 висновку №31-0512 судової будівельно-технічної експертизи від 13.08.2010.

Зобов’язано Особу 9 Особу 10 та Особу 11 здійснити переобладнання приміщень згідно з висновком №31-0512 судової будівельно-технічної експертизи від 13.08.2010.

Стягнуто з Особи 10 і Особи 11 на користь Особи 9 компенсацію за зменшення частки в жилому будинку в розмірі 5859 грн. 22 коп. з кожного.

Припинено право спільної часткової власності Особи 9 на жилий будинок та господарські споруди, що розташовані за Адресою 1.

Визначено порядок користування земельною ділянкою, площею 324 м2 згідно з першим варіантом висновку №31-0512 судової будівельно-технічної експертизи від 13.08.2010, а саме: виділено Особі 9 у користування земельну ділянку площею 259,2 м2, Особі 10 та Особі 11 — земельну ділянку площею 64,8 м2.

Рішенням Апеляційного суду АРК від 3.10.2012 рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову Особі 9 відмовлено, зустрічний позов Особи 10 та Особи 11 задоволено частково. Виділено у власність Особі 10 і Особі 11 зі спільної часткової власності — жилого будинку за Адресою 1 такі приміщення: у будинку літ. «А» — жилу кімнату 1—5 площею 19,1 м2, кухню 1—6 площею 12,5 м2, веранду літ. «а1», літню кухню літ. «Н», сарай «К».

Припинено право спільної часткової власності Особи 10, Особи 11 та Особи 9.

Ухвалою ВСС від 25.10.2012 Особі 9 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У заяві про перегляд ухвали судді ВС Особа 9 порушує питання про скасування ухвали ВСС від 25.10.2012 й рішення Апеляційного суду АРК від 3.10.2012 та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ч.2 ст.183, чч.1, 2 ст.364, ст.358 ЦК.

Як на підставу для перегляду зазначеного рішення заявниця послалася на ухвали ВСС від 5.11.2012, від 30.05.2012, від 21.11.2012, від 6.12.2012, від 25.04.2012, від 15.02.2012, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Ухвалою ВСС від 28.01.2012 справу допущено до провадження ВС у порядку гл.3 розд.V ЦПК.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи судова палата в цивільних справах ВС вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВС переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що до 21.07.92 жилий будинок, який розташований за Адресою 1, належав на праві спільної часткової власності трьом співвласникам, а саме: 1/6 частка — Особі 9 (зараз Особа 9) на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31.05.83, 1/6 частка — Особа 14 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 24.06.88 та 4/6 частки — Особа 15 (1/2 частка на підставі свідоцтва про право власності від 31.05.83 та 1/6 — на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31.05.83).

Угодою, посвідченою Першою Сімферопольською державною нотаріальною конторою від 9.12.83, співвласниками був визначений порядок користування жилим будинком.

21.07.92 Особа 15 уклала договір дарування на користь Особи 16, відповідно до якого в користування останньої перейшли житлова кімната 1—5, площею 19,1 м2, кухня 1—6, ост. веранда літ.«а1», літня кухня літ. «Н», сарай літ. «К». На підставі заяви Особа 15 органами технічної інвентаризації проведено розрахунок частки відчужуваних будівель, яка склала 20/100 часток жилого будинку. 7.09.2000 Особа 16 подарувала свою частку відповідачам Особі 11. За цією угодою до них перейшли ті самі приміщення, які отримала за договором дарування Особа 16.

Згідно з рішенням Виконавчого комітету Сімферопольської міської ради народних депутатів від 13.02.98 №223 земельна ділянка площею 324 м2, що розташована за Адресою 1, передана в спільну часткову власність Особі 17, Особі 15, Особі 9 та Особі 14.

Таким чином, на час звернення Особа 9 до суду їй на підставі договору дарування від 21.10.2004 належала 1/6 частка зазначеного жилого будинку, на підставі свідоцтва про право на спадщину від 8.11.2006 — 140/300 часток та 1/6 частина будинку — на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 31.05.83, а всього 80/100 часток жилого будинку. Особа 10 і Особа 11 на підставі договору дарування від 7.09.2000 належить по 10/100 часток цього самого будинку (усього 20/100).

Задовольняючи частково позови Особи 9, Особи 10 та Особи 11 на підставі ч.1 ст.364 ЦК, суд першої інстанції виходив із можливості виділу частки Особи 9 зі спільної часткової власності та залишення іншої частини будинку в спільній частковій власності Особи 11 згідно з першим варіантом судової будівельно-технічної експертизи від 13.08.2010 №31-0512, оскільки, на думку суду, запропонований варіант найбільше відповідає інтересам співвласників та належним їм ідеальним часткам (70/100 і 30/100, замість 80/100 і 20/100). З тих самих підстав та з урахуванням варіанта виділу частки будинку суд відповідно до ч.4 стст.120 ЗК установив порядок користування земельною ділянкою.

При цьому судом зазначено, що угода про користування спірним жилим будинком, укладена попередніми власниками будинку 9.12.83, відповідно до ч.4 ст.358 ЦК є обов’язковою для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно, при користуванні цим майном, однак не є обов’язковою та безумовною умовою для виділення частки з майна, що є в спільній частковій власності, відповідно до ст.364 ЦК. Крім того, ураховуючи, що в результаті виділу Особа 9 частки будинку Особа 11 передано в спільну часткову власність частину будинку, що перевищує їхні частки в спільному майні за рахунок зменшення частки Особи 9, суд стягнув на користь останньої грошову компенсацію за зменшення належної їй частки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову Особи 9 та про часткове задоволення позову Особи 10 і Особи 11, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що виділ частки зі спільної часткової власності повинен відбуватися за другим варіантом судової будівельно-технічної експертизи, з урахуванням угоди про порядок користування жилим будинком, укладеної попередніми власниками 9.12.83, яка є обов’язковою, та тих обставин, що за договором дарування Особи 11 набули право власності на конкретні приміщення; підстав для стягнення грошової компенсації за зменшення частки на користь Особи 9 суд не знайшов.

У той же час у судових рішеннях, ухвалених в аналогічних справах із застосуванням зазначених матеріальних норм права та доданих до заяви Особи 9 як приклад неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, містяться протилежні висновки, що відповідно до п.1 ч.1 ст.355 ЦПК є підставою для перегляду оскаржуваного судового рішення.

Так, в ухвалі ВСС від 15.02.2012, яким скасовано рішення апеляційного суду й залишено в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що поділ (виділ) спільного часткового майна проводиться в натурі відповідно до часток кожного зі співвласників, незалежно від установленого договором сторін порядку користування спільною власністю, оскільки такий договір не позбавляє сторони права на виділ у натурі своїх часток, що є в спільній частковій власності.

В ухвалі ВСС від 25.04.2012 касаційний суд, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, указав на помилковість висновку апеляційного суду про необхідність поділу земельної ділянки відповідно до порядку користування, що фактично склався між співвласниками, за яким частка одного зі співвласників збільшена більше ніж удвічі порівняно з його часткою в спільній власності на будинок. Суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що під час поділу земельної ділянки в натурі пріоритетним є право власності, а відтак значне збільшення площі земельної ділянки, яка виділена одному з співвласників, є істотним порушенням права власності іншого співвласника.

Таким чином, суд касаційної інстанції в цих випадках виходив із того, що при виділі частки зі спільного майна (поділі спільного майна) у натурі слід у першу чергу враховувати не договори про порядок користування спільною частковою власністю, а розмір належних співвласникам часток у праві спільної часткової власності.

Крім того, в ухвалі ВСС від 30.05.2012, де міститься висновок щодо пріоритетних умов поділу спільного часткового майна, згідно з якими при обранні варіанта поділу зазначеного майна в натурі слід обирати такий варіант, при якому частки майна, які виділяються співвласникам, найбільше відповідають їхнім ідеальним часткам, також зазначено, що за наявності найменшого відхилення від ідеальних часток підлягає стягненню відповідна грошова компенсація. Аналогічний висновок про обов’язковість сплати грошової компенсації співвласнику за зменшення його частки в спільному майні у разі його поділу (виділу) міститься також в ухвалах ВСС від 5.11.2012, 21.11.2012 та 6.12.2011.

Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні одних і тих самих норм права — ч.2 ст.183, чч.1, 2 ст.364, ст.358 ЦК Судова палата в цивільних справах ВС виходить із такого.

Зміст права власності, яке полягає в праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у ст.317 ЦК.

Стаття 321 ЦК закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст.41 Конституції. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Поняття спільної часткової власності викладено в ч.1 ст.356 ЦК як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності — це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому.

Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи в дробному виразі.

Відповідно до ст.358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці в праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Виходячи з аналізу зазначеної правової норми слід дійти висновку, що ця норма регулює саме порядок здійснення права часткової власності, тобто порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком якого є припинення права спільної часткової власності. Зокрема, при встановленні порядку користування будинком кожному зі співвласників передається в користування конкретна частина будинку з урахуванням його частки в праві спільної власності на будинок. Разом із тим виділені в користування приміщення можуть бути і неізольовані, і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки встановлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.

Таким чином, установлення співвласниками порядку користування будинком з виділенням конкретних приміщень у натурі не припиняє право спільної часткової власності, тому що такі частини не перетворюються в об’єкт самостійної власності кожного з них.

Відтак домовленість співвласників про порядок володіння і користування майном, що є їхньої спільною частковою власністю, оформлена нотаріально посвідченим договором, є обов’язковою для майбутніх співвласників при здійсненні ними правомочностей володіння й користування спільним майном. Що стосується існуючої в співвласника правомочності розпорядження спільним майном, то вони передбачені в стст.364, 367 ЦК як способи реалізації цієї правомочності, при здійсненні якої передбачена ч.4 ст.358 ЦК умова не є обов’язковою.

Так, відповідно до ч.1 ст.364 ЦК співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є в спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч.2 ст.183 цього кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право на частку в праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання (ч.2 ст.364 ЦК).

Таким чином, у разі виділу співвласник отримує свою частку в майні в натурі й вибуває зі складу учасників спільної власності. За всіма іншими співвласниками спільна власність при виділі частки зберігається.

На відміну від виділу, за якого право власності припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності в разі поділу (ст.367 ЦК) спільна часткова власність припиняється для всіх її учасників.

За таких обставин суд дійшов правильного висновку про те, що правовідносини сторін регулюються нормою ст.364 ЦК.

У ч.2 ст.364 ЦК передбачено, що виділ в натурі частини неподільної речі є юридично неможливим.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (ч.2 ст.183 ЦК).

Річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення, є подільною (ч.1 ст.183).

Виходячи з аналізу змісту норм стст.183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК, слід дійти висновку, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зы сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності.

Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває в спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).

У тих випадках, коли в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок.

Саме таких висновків дійшов суд касаційної інстанції у своїх ухвалах від 15.02.2012, від 25.04.2012, від 30.05.2012, від 5.11.2012, від 21.11.2012, від 6.11.2011.

Таким чином, відступивши від принципу поділу (виділу частки) спільного часткового майна пропорційно ідеальним часткам співвласників, визнавши обов’язковою умовою такого виділу договір про порядок користування спільним частковим майном і значно збільшивши частку в спільній частковій власності Особа 11, не стягнувши при цьому компенсацію на користь Особи 9 за зменшення її частки при виділі в натурі, суд касаційної інстанції неправильно застосував наведені норми матеріального права, у зв’язку із чим судове рішення не можна визнати законним.

Оскільки від вирішення питання про виділ частки (поділ будинку) залежить вирішення спору щодо земельної ділянки, на якій розташований цей будинок, ухвала ВСС від 25.10.2012 підлягає скасуванню в повному обсязі.

Відповідно до чч.1, 2 ст.360-4 ЦПК суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст.355 цього кодексу.

За таких обставин ухвала ВСС з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.10.2012 підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись стст.355, 360-3, 360-4 ЦПК Судова палата в цивільних справах Верховного Суду

Заяву Особа 9 задовольнити частково.

Ухвалу ВСС від 25.10.2012 скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.

Розділ по-цивільному

№3 (1145) 18.01—24.01.2014

Суди під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю у незареєстрованому шлюбі, мають установлювати не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі.

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 грудня 2013 року м. Київ №6-135цс13

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поділ майна за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що з листопада 1996 року до 16 вересня 2010 року вона та ОСОБА_2 проживали однією сім’єю, спочатку — без реєстрації шлюбу, а з 23 квітня 1999 року — у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_1 в них із відповідачем народився син, ОСОБА_3, батьківство якого визнано ОСОБА_2 31 березня 1998 року.

Під час спільного проживання, вони придбали квартиру АДРЕСА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 22 квітня 1999 року. Покупцем у цьому договорі був зазначений лише ОСОБА_2. Відповідно до договору дарування від 19 серпня 2002 року відповідач подарував S_1 частину вказаної квартири сину, ОСОБА_3.

16 вересня 2010 року їхній шлюб розірвано.

Вважаючи, що вона й відповідач придбали зазначену квартиру за спільні кошти під час спільного проживання, тому ця квартира є спільною власністю, і оскільки нею та відповідачем не досягнуто згоди щодо добровільного поділу майна у вигляді S_2 частин спірної квартири, ОСОБА_1, з урахуванням змін й уточнення позовних вимог, просила встановити факт проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу її та ОСОБА_2 у період з 1996 року до 23 квітня

1999 року, визнати спільною сумісною власністю S_2 частини спірної квартири, передати відповідачу в особисту приватну власність S_1 її, іншу S_1 – передати їй.

Рішенням Ленінського районного суду м. Севастополя від 6 лютого 2013 року позов задоволено частково: ухвалено встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім’єю з 24 липня 1997 року; у задоволенні решти позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Севастополя від 15 квітня 2013 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про поділ майна скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким позов у вказаній частині задоволено: визнано S_2 частини спірної квартири спільною сумісною власністю позивачки та відповідача; визнано за кожним з них право власності по S_1 частині. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року вказане рішення апеляційного суду залишено без змін.

У заяві ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року порушується питання про скасування постановленої судом ухвали й передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність» (далі — Закон України «Про власність»), статті 368 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), статті 74 Сімейного кодексу України (далі — СК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на:

— рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року у справі за позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину житлового будинку (№ 6-14503св12);

— рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року у справі за позовом про встановлення факту проживання однією сім’єю та поділ майна (№ 6-3669св12);

— ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2013 року у справі за позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу й поділ спільного майна подружжя (№ 6-49336св12);

— постанову Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року, ухвалену за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення у справі про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна подружжя, визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, визнання права власності на частину житлового будинку й земельної ділянки.

Так, ухвалюючи рішення від 4 липня 2012 року (№ 6-14503св12) про відмову в задоволенні позову про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину житлового будинку, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що спірні правовідносини між сторонами у справі виникли до набрання чинності СК України – до 1 січня 2004 року, що позивачем не надано належних і допустимих доказів про участь у набутті спірного майна, оскільки самі по собі факти придбання спірного майна в червні 2003 року та спільного проживання без реєстрації шлюбу в цей період без визначення ступеня участі працею й коштами в придбанні спірного житлового будинку не можуть бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна.

Ухвалюючи рішення від 15 лютого 2012 року у справі за позовом про встановлення факту проживання однією сім’єю та поділ майна (№ 6-3669св12), суд касаційної інстанції виходив із того, що до відносин, які виникли до

1 січня 2004 року, застосовуються положення Кодексу про шлюб та сім’ю України (далі – КпШС України), яким не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю, і дійшов висновку, що підстави для задоволення позовних вимог та встановлення факту проживання однією сім’єю без укладення шлюбу в період з грудня 2000 року до березня 2008 року відсутні.

Скасовуючи рішення апеляційного суду й залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позову про встановлення факту спільного проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу й поділ спільного майна подружжя, суд касаційної інстанції в ухвалі від 15 травня 2013 року (№ 6-49336св12) зазначив, що нормами чинного на той час КпШС України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про те, що спірне майно було придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї – сторін у справі, оскільки доводи позивачки про те, що спірна квартира була придбана частково за кошти, надані їй у борг, підтверджуються розпискою від 20 квітня 1999 року, а тому згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність» S_2 частини спірної квартири є їхньою спільною сумісною власністю, у зв’язку із чим ОСОБА_1 належить його половина.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування статті 17 Закону України «Про власність», покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року (№ 6-14503св12).

Заслухавши доповідь судді–доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами у справі, яка переглядається, установлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 22 квітня 1999 року ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1.

23 квітня 1999 року сторони у справі уклали шлюб, про що в Книзі реєстрації актів про одруження зроблено відповідний запис.

Згідно з розпискою від 20 квітня 1999 року позивачці надано в борг кошти в сумі 3 тис. доларів США.

Відповідно до роз’яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім’єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності”. Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від

22 грудня 1995 року № 29 “Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності” (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов’язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону “Про власність”, статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України “Про власність»), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об’єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об’єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв’язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.

З такого по суті розуміння закону виходив суд касаційної інстанції в наданому для порівняння судовому рішенні від 4 липня 2012 року (№ 6-14503св12).

Така сама по суті позиція висловлена в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року № 6-66цс13.

Виходячи з викладеного не можна визнати правильним застосування судами апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, частини першої статті 17 Закону України «Про власність» для визнання за позивачкою права власності на половину майна, придбаного до 1 січня 2004 року, без установлення факту створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету.

Висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що позивачкою доведено її право на половину спірної квартири та що таке право підтверджується її коштами, набутими в борг згідно з розпискою від 20 квітня 1999 року, зроблений судом із порушенням цих положень.

Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, — неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.

За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 липня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 про перегляд судового рішення задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

25 липня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

zib.com.ua